Голова Нацполіції України, Ігор Клименко, нещодавно висловився на підтримку легалізації секс-роботи: «Я вже говорив кілька місяців тому, що якщо держава зможе опанувати та законодавчо визначити правила гри на цьому ринку, то можна про це говорити. Але це має бути широка суспільна дискусія». Власне, гаряча дискусія з цього питання не вщухає в українських соцмережах вже досить давно. Одна із засторог, на яку часто посилаються противниці та противники легалізації (або ж декриміналізації) секс-роботи полягає в тому, що, на їхню думку, відсутність покарання призведе до збільшення випадків торгівлі людьми, або ж, як ще кажуть, трафікінгу.
Голова Нацполіції України, Ігор Клименко, нещодавно висловився на підтримку легалізації секс-роботи: «Я вже говорив кілька місяців тому, що якщо держава зможе опанувати та законодавчо визначити правила гри на цьому ринку, то можна про це говорити. Але це має бути широка суспільна дискусія». Власне, гаряча дискусія з цього питання не вщухає в українських соцмережах вже досить давно. Одна із засторог, на яку часто посилаються противниці та противники легалізації (або ж декриміналізації) секс-роботи полягає в тому, що, на їхню думку, відсутність покарання призведе до збільшення випадків торгівлі людьми, або ж, як ще кажуть, трафікінгу.
Чи справді легалізація секс-роботи збільшує випадки торгівлі людьми? Насправді, чесна відповідь полягає в тому, що ми не знаємо. Трафікінг є (очевидно) нелегальною активністю, а отже складно піддається статистичному аналізу. Дані правоохоронних органів, як і дані організацій, що допомагають жертвам трафікінгу, віддзеркалюють лише реальність зафіксованих випадків трафікінгу. До того ж, різноманітні країни мають різні визначення цього явища, що також ускладнює порівняння. Дослідники також зазвичай не мають достатніх даних, щоб дати остаточну відповідь на питання про трафікінг.
Але це, насправді, не означає, що ми нічого не можемо сказати про це явище. Дещо про трафікінг, насправді, ми знаємо доволі добре. Цим «дещо» є сама історія того, як хвилювання через торгівлю людьми виникло та набуло тієї соціальної сили, яку воно має сьогодні.
Корені паніки про торгівлю жінками сягають 19 століття. У той час такі технології як телеграф, залізна дорога, пароплав значно полегшили пересування, а бідність та релігійні (чи етнічні) переслідування посприяли тому, що значна кількість людей (і доволі часто — жінок) мігрувала в інші країни у пошуках кращого життя.
Відносно велика кількість жінок з тодішньої Російської Імперії виїхала до Південної Америки, Османської Імперії, Індії і Маньчжурії, де вони працювали у розважальних закладах як танцівниці, циркачки та повії. Наприклад, історикиня Донна Ґай зазначає, що на початку 20 століття борделі великих міст Латинської Америки (як-от Буенос-Айреса) повнилися працівницями з територій сучасних Росії та України.
Ця міграція жінок з Європи в Азію та Південну Америку не залишилась поза увагою активістів і активісток за так звану «соціальну чистоту». Ідеї соціальної чистоти мали доволі чіткий расовий і релігійний вимір, адже сама ідея білошкірих жінок, які мають сексуальні контакти з небілими чоловіками, була для них обурливою. Щоб протидіяти міжрасовому сексу та проституції, прихильники й прихильниці ідеї соціальної чистоти започаткували кампанію боротьби з «білим рабством». І попри деякі спроби розширити поняття «білого рабства» також і на інші типи праці (наприклад, роботу на фабриках), «білим рабством» зазвичай все-таки називали втягнення білошкірих жінок у проституцію для обслуговування небілих чоловіків.
Заклики покінчити з «білим рабством» часто апелювали до плеяди расистських, антисемітських та орієнталістських сентиментів. Наприкінці 19-го століття були особливо популярними оповіді про ув’язнення європейських жінок у східних гаремах. Наприклад, однією з найпопулярніших порнографічних книг Вікторіанської ери була книга «Хтивий тюрк». Книга дуже детально оповідала про сексуальні пригоди проданих у східні гареми європейських жінок. Більшість подібних книг, постерів і гравюр кінця 19-го та початку 20-го століття були водночас еротичними та моралізаторськими, вони викликали бажання та критикували проміскуїтет і міжрасові стосунки.
Кампанії з боротьби з білим рабством було важливо мати широку публічну підтримку. Для цього необхідним був образ повії-жертви. Важливо пам’ятати, що у другій половині 19 століття повій, зазвичай, вважали девіантами й розсадниками венеричних хвороб, тому держави намагалися регулювати проституцію створюючи реєстри повій та змушуючи їх до регулярних медичних оглядів. Але такий образ викликав мало симпатій. Так виник образ повії-жертви. Стали популярними історії про жінок, яких обманом заманили у проституцію. Героїнями цих історій часто були юні, незаймані, білошкірі жінки, які опинилися у проституції проти своєї волі. Доповнив образ повії-жертви образ чоловіка-злочинця. До невинності і наївності світлошкірої європейської жінки додався образ небілого чоловіка-злочинця, що зумисно, обманом чи силою, втягує жінок у проституцію.
Наприклад, 1882 року Національна Поліцейська Газета в США опублікувала малюнок «Продаж білої рабині», на якому зображено світлошкіру жінку, оточену чоловіками. І хоча ми не бачимо обличчя чоловіка, який її продає, ми бачимо, що він темношкірий. Малюнок також натякає на темношкірість цього чоловіка через його одяг та головний убір.
Подібні уявлення звели складну соціальну реальність та питання проституції до мелодраматичної дихотомії жертви й злочинця.
Паніка про біле рабство почала вщухати з початком Першої Світової війни, коли світ почав перейматися іншими проблемами. Але образи наївної повії-жертви та злочинця-сутенера не забулися. Вони знайшли своє друге втілення наприкінці 20-го століття у міжнародній паніці про торгівлю жінками та примусове вивезення жінок у сексуальне рабство. Цю паніку можна приблизно датувати початком-серединою 1980-х років, коли міжнародні некомерційні організації почали переживати про ніби-то масове вивезення жінок з Латинської Америки в борделі США, Канади та Західної Європи. Та з розпадом СРСР міжнародна увага сфокусувалася на Східній Європі, яка досі часто на Заходні асоціюється з великою кількість стереотипів про торгівлю людьми.
Усе вищесказане ніяк не заперечує того, що торгівля людьми існує. Так само, немає сенсу заперечувати те, що існування такого явища є соціальною проблему, яка потребує вирішення.
Торгівля людьми — це справді страшне явище. І в ідеальному світі жодна людина не має бути змушена, силою чи погрозами, до будь-якої роботи без свого на те бажання. Проте сучасна риторика торгівлі людьми, що має своє коріння у ірраціональних страхах 19-го сторіччя і апелює до емоцій замість холодного розуму,— це доволі проблемний спосіб описати явище масового виїзду жінок закордон для пошуку роботи (і в тому числі секс-роботи). Риторика торгівлі людьми скоріше створює перешкоди для розв'язання цієї соціальної проблеми, адже як і кампанія проти білого рабства, вона зводить складну соціальну проблему до хибних протиставлень і створює негативні наслідки для тих, кому, начебто, хоче допомогти.
